МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ



Категории Спиридон Черкасенко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Весело й шумливо на вигонi за шахтарською слобiдкою. Ген далi до залiзницi зiбралась доросла молодь: парубки в червоних, синiх, зелених, жовтих сорочках пiд пояс, у пiджаках i новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дiвчата в рiзнобарвних спiдницях, у вишиваних сорочках, у намистi й стрiчках, у новеньких хусточках водять короля, спiваючи пiсень пiд гармошку, а деякi сидять просто на травi, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насiння. Малеча, ближче до хат, захоплена своïм, дiвчатка, окремо, хлопчики окремо. Дiвчатка, порозсiдавшись невеличкими купками, граються в крем'яхи; хлопцi, подiлившись на двi лави, змагаються в м'яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, i з цiкавiстю стежить за грою. Бiганина, галас, регiт... Халупка, де живе дiд Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоïть край слобiдки, нiчим не огороджена, як i всi iншi шахтарськi хатки. За нею починається вигiн, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, барвистий панський степ. Свiтить сонечко, припiкає. Тепло й радiсно. Ясний, погожий день викликав з халупки навiть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, дiда Антипа. Покурюючи люлечку, сидить вiн пiд вiкном на призьбi, а поруч його Павлик. Обоє захопленi хлопчачою грою в м'яча, обом сiяють обличчя од великоï втiхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним смiхом вони виявляють своє задоволення, нiби самi беруть участь у грi. Ось глянь, дiдусю... ось глянь на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колiн i коливаючи великим горбом. Хе!.. Здорово, шибеник!.. А, який, матерi його мiшок груш!.. Ну й бiга... Ага, не влучив!.. Нi, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! хвилюється й собi старий Антип, притупуючи ногою, й спльовує набiк. Тхi-гi-гi-i-iх! — аж вищить, смiючись, Павлик. Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втiк, матерi його мiшок груш!.. Чий такий? питає дiд ще про якого-не-будь меткого пустуна. Який? отой... найбiльший? перепитує Павлик i показує пальцем. То ж тiтчин Явдошин... Захарко. Ну й прудкий! як заєць. Вiн, дiдусю, тютюн курить. Ов?.. А, який! обурюється дiд. Вишпарити поганця! небезпременно вишпарити ремiнякою. А, який! Тютюн... хм! А бiгає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосi сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!.. Вiн, дiдусю, й грошi в матерi краде на тютюн. Ов?.. А, який... Дiдусю... пiду й я до них... Ти?.. Хм... Дiд Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвiчували далеко захованим тихим смутком, i одвернувся, наморщивши чоло й наïживши своï кострубатi, сивi, як попiл, ряснi брови. Хм... та-ак.. туди, говориш? Еге. Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, якi зайдиголови!.. Пронька, Пронька глянь, що виробля! А, який! заминав дiд мову. Старому було нiяково. Не вiд того вiн був, щоб потiшити онука. Незважаючи на його страшний, химерний горб, дiд дуже любив хлопця. Але вiн гаразд знав вдачу всiх отих Захаркiв, Проньок та iнших, знав, що за великим Павликовим горбом дiти ще не вмiють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасникiв. Я, дiдусю, до дiвчат. До дiвчат? зрадiв дiд. Хе-хе-хе! до дiвчат, сину, можна... Дiвчата, сину, вони, той... не такi, як отi паливоди, хлопцi. Вони тихi... отi дiвчата. До дiвчат можна вони не зобидять. Павлик пiшов. Дiд Антип вийняв з рота люльку й дивився вслiд онуковi, як вiн iшов перехильцем, як качка, коливаючи своïм химерним горбом, i якось кумедно махав руками, вивертаючи долонi. Невеличка рiдковолоса голiвка його майже ховалася за горбом. Старий журно похитав головою, крякнувши, нiби одганяючи геть сумнi думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптiлим пальцем, вiн сховав ïï в кишеню, пiдвiвся, покрехтуючи, й пiшов у хату спочивати. Павлику, до нас! гукали дiвчатка, вгледiвши горбаня. В нас краще, Павлику, перебивали iншi. У вас... И-и, Боже сохрани! А ви не Боже сохрани? змагалися дiвчатка за Павлика. Вони й справдi любили з ним гратись, дивитись у його журнi синi очi, слухати його поважну, повчальну мову, коли вiн щось розповiдав ïм або роз'яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цiкаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.
II
Знав Павлик ïх, тих казочок, чимало. Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вiкном завiрюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли пiд свист вiтру в грубi й дiдове хропiння на лавi починає дрiматись i злипаються очi, Павлик, бувало, каже матерi: Спатки, мамо. Зараз, мiй любий, пiдiймає голову неня й одкладає набiк шитво. Ходiмо, серце. Ти ж посидиш коло мене? умовляється Павлик, роздягаючись. Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино. I казочку розкажеш? I казочку розкажу. А пiсеньки спiвати не тре-е-ба, надимає губенята й махає ручкою Павлик. Пiсеньки не треба, пiдтакує неня. Пiсеньки такi сумнi... Сумнi, моя дитино... ... i ти знову плакатимеш од пiсеньки. Плакатиму?.. Нi, любий, я не плакатиму... Спаси й помилуй, Царице Небесна, вкриває хлопця ряденцем i хрестить мати, присовує ослiн до лiжка й умощується на нiм. Ну да, плакати не треба, щебече Павлик. Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку. Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!.. Ну, розказуй. Оту знаєш?.. де зайчик сiв пiд дубком та й плаче... Павлик щулиться пiд ряденцем i лагодиться слухати. Гаразд, гаразд, вiдповiдає мати й починає довгу, цiкаву казку про дiда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-Побiгайчика. От Зайчик злякався, вибiг з хати та й сiв пiд дубком. Сидить та й плаче... Та й пла-а-че, притакує, спочуваючи Зайчиковi, Павлик, i страдальницька тiнь пробiгає йому видочком, а великi очi його затягає сльозою. З цiєï сумноï казковоï пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скiнчила одну казку, починає другу, про короленка й королiвну, про Iвасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материнi слова тихим струмочком ринуть мимо. I стоïть в думках Павликових темний, густий лiс iз зеленими галявинами, а на однiй галявинi збудував собi Зайчик манiсiньку хатку, таку завбiльшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тiєï хатки походжає страшна, напiвоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лiсу, з-поза кущiв, виглядають боягузи грубий, вайлакуватий Ведмiдь-Набрiдь, завжди голодний Вовчик-Братик i хитра Лисичка-Сестричка. I стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бiдолашну долю. Мамо, перебиває Павлик материну казку, а Зайчик-Побiгайчик боïться Кози? Що? га?.. не розумiє неня одразу несподiваного питання. Боïться, боïться, моя дитино... Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годi? Нi, нi, я слухатиму, розказуй. Знову точиться нитка перерваноï казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лiсу з його хижими звiрями й сердешними беззаступними зайчиками. Мамо, знов питає Павлик, i нащо та погана Коза-Дереза? Що?.. нащо Коза?.. Так Бог дав, сину, вiдповiдає мати й гомонить далi. I думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховiйний сон потроху, непомiтно склепить йому вiки й од довгих густих вiй його ляже на личко темна тiнь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв'язана своïм ворогом, мiцним сном, вона ще борсається, рветься, живе i Павлик бачить химернi, чарiвнi сни. Таких цiкавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому. Пам'ять у Павлика прегарна, й вiн завжди пригадує своï сни до найменших подробиць i переказує ïх дiвчаткам, як нову казку, тiльки нiколи не каже, що то сон, а з часом i сам забуває про те. Павлик рiс, нешвидко рiс... Через його страшний горб товаришi цурались його, й вiн звик бути здебiльшого самотнiм, на самотi зi своïми думками, жив ними, тiшився, розважався ними. Лагiдний, добрий, гарний свiт нениних казок зробив i тi думки його лагiдними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створiнням малим та беззахисним. Павлик любив звiрят, любив пташок i плакав, навiть зомлiвав, коли при нiм хто з хлопцiв розбивав пташинi яєчка або скручував голови горобеняткам.
III
Пiдсiвши до однiєï купки дiвчаток, Павлик почав гратись iз ними в крем'яхи. Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи... Той, чий був м'яч, заховав свою власнiсть у кишеню й рiшуче сказав, що м'яча бiльше не дасть. Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю i надавив колiном. Смертi чи життя? питав Захарко, пiднявши над хлопцем кулака. Вiн чув i бачив, що так роблять i кажуть, борюкаючись, дорослi парубки, та й собi ото робив так само. Хлопець плакав пiд ним. Облиш! не чiпай його! гукнув на Захарка Павлик i ладен був i собi заплакати. Ов? зареготав Захарко. Чи не заступник з'явився!.. Бо як скажу дiдусевi... Захарко пустив хлопця й пiдiйшов до Павлика. Скажу дiдусевi... перекривив вiн Павлика й показав йому язика. Боюсь я твого дiдуся!.. Ось як дам тобi по горбу, тодi йди, кажи своєму дiдусевi, горбатий! Ну-ну! оступились за Павлика дiвчатка. Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас. Ме-ме-ме! перекривив ïх Захарко й вибив у однiєï з рук крем'яхи. Та заголосила. Кинь, не лiзь до ïх, промовив Пронька. Ходiмо краще по катранКатран степова рослина, що квiтує бiлим цвiтом. Який же тепера катран? спитав Захарко. Ще нема. Досi є. вже, запевнив хтось iз хлопцiв. Нема... Авжеж є, пiдтакнули дiвчатка. Ну, ходiмо, сказав Захарко. Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами? Всi, як один, пiдвелись i посунули в степ. Мо', й ми пiдемо? вагалися дiвчатка. Авжеж, ходiмо. Катрану нарвемо. Нема ще? , сама бачила. Ходiмо, Павлику? Павлик не знав, чи йти, чи нi. Йому й кортiло, але вiн не спитався дiдуся. Дiдусь досi спить, а матерi дома немає. Вiн глянув на хату: не видно було нiкого, Дiдусь спить, а я не спитався. Ми недалечко, Павлику. Зараз i додому, умовляли його дiвчатка. Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, починався розкiшний цiлинний панський степ. Павлик i ранiш любив ходити сюди, коли дiдусь був у шахтi, а неня у панiв на поденщинi. Дiти були або в школi, або також на роботi, коло шахти, i Павлик не боявся самотою мандрувати в степ. Любо було йому сковзатись чобiтками по слизькiй зеленiй цiлинi, дихати на всi груди чистим, запашним повiтрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срiбнокрилими хмарками в блакитi небеснiй. Або перейти балку й звiдти дивитись, як розiслалися ген перед тобою, як на долонi, i рiвнi рядки шахтарських убогих халуп, i гостроверхi будiвлi над глибокими шахтами, оточенi високими валами сiрого ­лею, i закуренi зверху височеннi цегельнi димарi коло тих шахт. Люди такi дрiбнi-дрiбнi здалеку, як комашня, i хатки малi, й шахта не лякала своєю таємнiстю... А ти нiби якийсь казковий цар над тим усiм, або раптом хочеться тобi знятись i полетiти ще вище, аж туди, де он трiпоче в блакитi своïми крильцями дзвiнкоголосий жайворонок. Йому, мабуть, дуже гарно там, вiльно й усе видко. Дiтвора, як овечки без вiвчаря, розбрелись по велетенському зеленому килимовi: дiвчатка шукали квiтiв, в'язали ïх у пучечки, переплiтаючи з волохатою, мiтластою ковилою, а хлопцi ганяли далеко один од одного й шукали катрану. Павлик сiв собi на горбочку й тiшився з того: синi, як небо, очi його дивилися спокiйно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець нiжну, дзвiнку пiсеньку жайворонка, що висiв недалечко вiд нього в повiтрi й трiпотiв крильцями. А думки гарнi-гарнi, як i сни його казковi, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарiвноï казки. Дiвчатка порозбiгались, а то яку б чудову нову казочку розказав ïм Павлик про музику-жайворонка, що лiтає високо-високо й розмовляє там з небом глибоким: з хмарками ясносяйними; кучерявi хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, i є ïм що розповiсти сiренькому музицi...
IV
Гей! ге-е-ей! Хло-о-опцi! гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у травi. Гнiздо-о знайшов!., жай-воро-о-оняче!.. Та бре-е-е... Ïй-бо-о-о!.. Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Вiн хутко пiдвiвся i перехильцем побiг i собi до хлопцiв та дiвчаток, що нахилилися над манiсiньким гнiздечком, де лежало на днi четверо сiреньких, з ряботинням, яєчок. Iду я, брат ти мiй, розповiдав тим часом iз захопленням Захарко коли це споперед мене тiльки фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов. Ой-ой-ой, якi ж гарнi-i-сiнькi! аж присiдала од радощiв одна з дiвчаток. Ги-и-и! славнюсiнькi, манюпусiнькi, пiдстрибувала друга, плещущи в долонi. Ану, я в руки вiзьму, простяг руку Пронька. Не чiпай! не бери! закричали на нього дiвчатка. Чого не чiпай? Що вони вашi, чи що? Авжеж не зачiпай, уважно промовив Захарко, i Павликовi на душi полегшало. Вiн знав, що коли Захарко не чiпатиме та ще й iншим накаже, то гнiздечко буде цiле. Чого? Бо як вiзьмеш у руки, то жайворончиха прилетить i зараз пiзнає, що брали в руки. Ну, то що? I бiльш не навернеться до гнiзда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнiзда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо... Не треба забирати, промовив Павлик. Чом не треба? шкода тобi? Авжеж, шкода: пташка плакатиме. И-и! вже горбатий i скаже! промовив Захарко. Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скiльки горобенят драв i нi разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали. Пронька вже й паличку принiс. Застромили. Павлик одiйшов набiк, засмучений. Ходiмо ще шукати! гукнув Захарко. Ходiмо. Гайда, хлопцi, дiвчата!.. За кiлька хвилин хлопцi знайшли ще одне гнiздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще. Павлик сидiв на травi й замислено, не клiпаючи, дивився в землю. Вiн думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-дiток немає в гнiздечку, й жалiбно пищатиме, битиметься крильцями, сiреньким тiльцем об землю й шукатиме-шукатиме. А ïх немає... ïх Захарко забрав i пороздирав, як роздирав видраних горобенят... Павлик здригнувся й хутко пiдвiвся. Побачивши, що хлопцi одiйшли геть, вiн висмикнув iз землi паличку коло гнiздечка й закинув ïï в траву. Потiм, не поспiшаючи, пiшов до другоï. А що то ти, горбатий, робиш? гукнув Захарко, вгледiвши, що Павлик ухопився за паличку. Га?.. Ось я тобi!.. Хлопцi!.. та вiн i цю вийняв i закинув, гукав Пронька, одшукуючи в травi перше гнiздечко. Павлик зблiд, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Вiн скрикнув з жаху й заплакав. Хижим звiрям наскочив на нього Захарко, огрiв кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то вiн придавив його колiном i садив кулаками пiд ребра, пiд груди. Позбiгались дiти... Павлик замовк. Що ти робиш? кричали, плачучи, дiвчатка, але боялись оборонити Павлика од озвiрiлого розбишаки Захарка й тiльки верещали: Ой, матiнко! вiн уб'є його! Та вже хлопцi стягли того з Павлика. Побачивши, що Павлик уже не кричить i не плаче, а лежить iз заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, дiти, як сполоханi горобцi, кинулися врозтiч.
V
Павлик сидiв уже й тихенько хлипав, коли дiд Антип з дiвчатками прибiг до нього. Ах ти ж, брат ти мiй! А!.. побивався дiдусь, пiдiймаючи на руки онука. Що наробили поганцi! То все Захарко, дiду, щебетали одна поперед одноï дiвчатка. Трохи не вби-и-в... Еге... трохи не задавив, та хлопцi стягли. Ба який!.. Ах вiн паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! начувайся... Мiй хороший, мiй любий... Болить, сину, де болить?.. турбувався дiд. Павлик мовчав i тихо стогнав та заплющував очi, як дуже знеможений. Йому не так болiло, як злякався вiн. Сам лагiдний, сумирний, вiн давно не мiг зрозумiти, вiд чого все те лихе, i воно завжди лякало його. Коли вiн угледiв був, як горiли злiстю, мов у вовченяти, хижi чорнi очi Захарковi, то аж зомлiв з жаху. Ну, нiчого, синку! Вже йому це так не минеться, матерi його мiшок груш! заспокоював Павлика старий Антип. А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити, то... я сам, своïми руками розмалюю йому спину!.. Його тепер не знайдете, дiду, розказували дiвчатка, попереджаючи старого. Що? не знайду? Еге... Вiн як заховається, то мати шукає-шукає... Ну, то брехня!.. Дiд знайде!.. Вiн на старiй шахтi ховається, на зданiï... Або в шурф залiзе та й сидить на драбинi, а мати й боïться спускатись... Прохає ще, щоб вилiз... Боïться, що впаде в шурф. Ну, то дурниця! Дiд не Явдоха, не злякається... Лазив вiн i не по шурфах... Ото, диво яке! За вуха виволочу звiдти... Розбалакуючи отак з дiвчатками, дiд Антип принiс Павлика до хати, роздяг його i поклав у лiжко. Ïстки, сину, не хочеш? Нi, прошепотiв Павлик, заплющуючи оченята. Ну, то ось я чаю нагрiю, а тим часом i мати прийде. Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь. Стомлений, схвильований Павлик заснув. Смеркало. З вигону чути було веселi парубоцькi й дiвчачi спiви. Дiд зачинив вiконце; свiтла не свiтив, щоб не розбудити онука. Сiв перед печею й довго бурчав щось й покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясно-червоне полум'я освiтлювало його сиву, порудiлу бороду, iз закуреними кострубатими вусами, волохатi груди, що виднiлися з-пiд розхристаноï сорочки, виблискувало, вигравало на лисинi, нiби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насупленi, настовбурченi брови, розвiяти його чорнi думи. А старий i справдi замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калiкуватому онуковi, котрого всякий здолає зобидити. Ех, яка там доля таким! зiтхав дiд. З ïхньою долею далеко не заïдеш. Жива ненька, живий дiд, то й доля жива, а помремо... Ех, дала серце, та не дала вроди... А нема вроди, нема й щастя. I за вiщо покарав Господь?.. I неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля... Вiн... це вiн, батько... це за нього, п'яницю, Господь покарав калiкою. Та вiн умер... йому тепер байдуже... Що тут?.. що сталося з Павликом? вбiгла в хату й нагло перебила дiдовi думки стурбована Павликова мати. Ссе!.. замахав на неï дiд. Спить? прошепотiла вона й кинулась до лiжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що вiн спить, мати пiдiйшла до дiда. Здоровий?.. не скалiчено його? Нi, муркнув дiд i витяг з рота люльку, тiльки перелякано, видимо, дуже. Хто? Дiвчатка казали менi, що Захарко Явдошин. Вiн... У панiв гостi... кинула все та мерщiй сюди. За вiщо вiн його? Щось там заважав робити йому? Дурницi!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу... Дiд ще довго мурмотiв собi, покурюючи перед огнем, i вигадував у думках, як пiймати маленького злочинця, а мати взяла дзи­лика, поставила коло лiжка й, важко зiтхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними слiз i материнськоï муки, дивилася вона в його блiде навiть у сутiнку обличчя, обережно гладила по голiвцi, брала за худенькi ручки й здригалася, коли хлоп'я кидалося й скрикувало ввi снi. Думки, темнiшi й безпораднiшi дiдових, гнiтили ïй серце...
VI
Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цiлим снопом золотистого, сiяючого промiння. Вiн повернув голову до вiкна й посмiхнувся. Нi, брат, то дурне!.. почув Павлик iз сiней якiсь тупотняву й вовтузiння. Од дiда, паливодо, не вирвешся!.. Iди, не опирайся, а то за вуха втягну! Павлик дивився на дверi широко розплющеними очима й нiчого не розумiв. Озирнувсь по хатi нiкого не було. Одчинилися з грюкотом дверi, й дiд Антип унiс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дри­ав босими ногами в повiтрi. Здивований i зляканий несподiванкою, Павлик пiдвiвся й сiв на лiжку. Встав, сину? питав дiд, щiльно причиняючи за собою дверi, щоб Захарко не чкурнув часом. Ось, маєш... Насилу знайшов поганця! На стайнi в солому зарився. Спасибi, хлопцi сказали. Ну, тепер розбишако, начувайся! Ми тобi дамо з Павликом. Старий вхопив хлопця за плечi й пiдвiв до лiжка. Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним. Павлик заховав пiд рядно руки й злякано дивився на Захарка. Не хочеш?.. Бий... Я не бу-у-уду бiльш!.. ревiв бугаєм злочинець. Е, брат, то дурне! Хе... вiн не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш... А в мене, хлопче, ремiнь до-о-об-рий... Дiд пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброï сирицi. Де ж це вiн дiвся? клопотався дiд. Захарко притулився до стiни в кутку й вив: Я не бу-у-уду... У Павлика забринiли на вiях сльози. Дiдусю... дi... дi... дусю... вiн бiльш не буде, промовив хлопець, ладний заплакати. Хто? обурився дiд. Вiн не буде? Так, так, пойми йому вiри. Вiн удруге й голову тобi провалить, на смерть заб'є... Та де вiн закинувся!.. Наче ж отут учора клав... И-и! вив Захарко. Я не бу-у-уду... Ага, ось! зрадiв дiд, знайшовши нарештi те, чого шукав. Ану, йди тепер сюди, паливодо, я тебе провчу... Не бу-у-уду! ой не буду!.. Павлик хутко скотився з лiжка й, плачучи, пiдбiг до дiда. Вiн... вiн не буде! Дiдусю, рiднесенький... вiн... вiн... Павлик захлипав. Оттакоï! розвiв руками здивований дiд. То це й ти плачеш? Вiн не буде, говорив Павлик, утираючи сльози. Та як же тепер буде? хвилювався старий. То це, виходить, подарувати йому? Хороше дiло! Вiн тобi й голову каменюкою просадить, а його за це по голiвцi?.. Вiн не той... Авжеж, Захарку, ти не будеш бiльше битись? хапався Павлик, щоб дiд часом не встиг виконати своєï погрози. Я не буду, почав заспокоюватись потроху Захарко: вiн бачив, що справа повертається йому на руку. Ми, дiдусю, трохи пограємося iз Захарком, защебетав Павлик, помiтивши, що дiдусь уже вагається. Пограємося, Захарку?.. Оце дак так! обурився старий, але не хотiв журити онука й одiйшов од хлопця. Ну, та стривай... Це тобi так не минеться! Пiду, нехай хоч мати тебе той... Ач, яким вовком дивиться! Дiд вийшов i защiпнув за собою дверi. Давай, Захарку, в крем'яхи, упадав коло хлопця Павлик. Ось у мене є... га-а-арнi... Захарковi не хотiлося, бо крем'яхи вiн уважав дiвчачою грою, але не хотiлося й прикростi зробити Павликовi, що так ласкаво й запобiгливо припрохував його. Давай, згодився вiн i, зiтхнувши, глянув на вiдчинене вiкно. Коли дiд Антип з Явдохою, Захарковою матiнкою, прийшли до хати, то, здивованi, зупинилися на порозi. Захарко з Павликом сидiли обойко долi й, смiючись весело, любенько грались у крем'яхи. Дiдусю, весело гукнув Павлик, побачивши старого, вiн... Захарко зовсiм не сердитий... вiн гарний... Ми тепер часто гратимемося з ним. А! а! ну, що ти йому скажеш? ляснув дiд з обурення об поли руками. Його вишпарити слiд... А вiн... га?.. Ну, щастя маєш? посварився дiд на Захарка пальцем, а тiтка Явдоха ласкаво смiялась крiзь сльози.
МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ